В кінці нашої розмови я посадив бабусю на автобус і побажав міцного здоров’я. Сам нишком сфотографував і бабусю, і назва села на автобусі. Повернувшись додому, почав з’ясовувати, що і до чого, і вийшов на старосту села. Через тиждень з друзями поїхали в будинок бабусі …

ПОЛЕЗНОЕ

Якось мені довелося чекати міжміський автобус на автовокзалі. На вулиці була холодна осінь. Почав йти дощ. Мій автобус за розкладом відходив через п’ять хвилин. Я пішов в зал очікування і влаштувався там в кріслі, потім дістав телефон і почав гортати рядки новин. Поруч зі мною знаходилося вільне місце, там села жвава бабуся. Мимохідь, ми почали з нею спілкуватися; очевидно, їй теж дуже хотілося з кимось поговорити. Вона почала розмову з банального — про погоду, я її підтримав. Бабуся була дуже балакучою, тому розповіла мені і про себе, і про своє життя. Виявилося, що її доля не легка, вона залишилася без даху над головою в одну мить. Будинок цей був великий, на дві сім’ї. В одній половині проживала бабуся, а в другій — неблагонадійних сім’я. В одну прекрасну ніч ця сім’я влаштувала велике гуляння, тому будинок спалахнув і полум’я перекинулося на бабусину сторону. Бабуся встигла врятувати тільки документи, гроші і дещо з одягу.

Будинок врятувати не вдалося. Але добре, що ніхто не постраждав. Діватися нікуди бабусі, довелося їхати до своєї дочки в місто. Пожила вона у них тиждень. Зять їй нічого не говорив. А через тиждень дочка за сніданком сказала: — Мама, ти нам заважаєш! Ми вже не можемо терпіти, нам ніяк не вдається з тобою виспатися! Поки дочка з зятем були на роботі, вона зібрала свої речі і поїхала. Тут у неї на очах з’явилися сльози. Вона їх змахнула. — Я ж її одна виховувала. Вивчила в школі і в інституті. Допомогла з купівлею квартири в місті. Виховувала їм онуків-близнюків. — з сумом говорила вона. А мені аж недобре стало від думок: «Лак вона могла так вчинити зі своєю рідною мамою!» — А де ви зараз живете? — запитав я стареньку. — Повернулася назад в село. Оселилася в порожньому будинку. Тепер там і живу. — Може бути вам чимось можна допомогти?

— запропонував їй. — Нічого мені не треба, синку, у мене все є. В кінці нашої розмови я посадив бабусю на автобус і побажав міцного здоров’я. Сам нишком сфотографував і бабусю, і назва села на автобусі. Повернувшись додому, почав з’ясовувати, що і до чого, і вийшов на старосту села. Через тиждень з друзями поїхали в будинок бабусі. Я будівельник. Чи не виконроб, але маю бригаду однодумців, з якими і гори перевернути можна. Староста села нам фото бабусиної хатинки скинула, тому ми вже приблизно знали, що повинні будемо робити, але коли приїхали — мало не плакали: ні статі там нормального, ні даху. Воду носити потрібно здалеку; вода колись і була, але щось там зламалося, а ремонтувати нікому, та й нема на що, якщо вже зовсім відверто.

Нам з хлопцями тиждень знадобився. Добре, що інструменти свої, та й долучилося досить таки багато людей до цієї справи. Наші клієнти, яких ми обдзвонили — все, хоч по сотці, а скинули на добру справу. І вода у бабусі є ще у домі, і вбиральня. Дах перекрили і стіни поштукатурені, підлогу поміняли. У тій хатинці лише дві кімнати, тому впоралися швидко якось. А знаєте, що найпрекрасніше — подяку бабусі. Вона нас всіх обіймала і так по-дитячому кулачком сльози щастя з очей втирала. А ще гріє душу кількість небайдужих людей. Я тепер в цьому переконався, адже зійшлося село на допомогу нам відразу. І паркан зробили, і двір розчистили люди, та й нас приймали, як гостей шановних, і годували, і жили ми не в машині, хоч і не просили про це.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *