Зайшла я сьогодні в автобус з дитиною. Був уже вечір. На вулиці дощ, пробки, а автобус повний. На передньому сидінні (для пасажирів з дітьми та інвалідів) сидить літня жінка і якийсь мужик. Точніше, мені незрозуміло – або мужик, або хлопець – руда борода, нахлобученной шапка до носа, у вухах навушники, в руках смартфон. Моєму синові 4 роки, він активний і балакучий хлопчик. У якийсь момент він голосно сказав: “дядя, можна я сяду, будь ласка” Дядько з блаженною посмішкою глибше втягнув голову в куртку і люто затикав в телефон. Я глянула на автобус. Шість чи сім чоловіків сиділи так само в навушниках, і їй Богу, всі до єдиного зображували богатирський сон. І так противно стало
Стоять жінки, з сумками, в мокрих куртках і з парасольками, відпахали на роботі і, прийшовши додому, вони не впадуть на диван, а встануть до плити, щоб нагодувати своїх бороданів, а потім прибрати за ними і вимити посуд, напрасувати їм сорочки. На гудющих від втоми ногах. Соромити і вступати в автобусну полеміку мені не хотілося; ці прописні істини потрібно увібрати з молоком матері. Хотілося, правда, схопити за бороду і поглянути в очі цьому мужику, та й сплячим теж-можливо залишки чогось від чоловіка промайнуть в отупілому погляді від світла телефонного екрану. Невже ми самі народжуємо і виховуємо цих чудовиськ? Звичайно, він так затишно розташувався біля віконця, телефончик дістав, а тут я сволота зі своєю дитиною, або вагітна тітка, або баба проклята.
А у нього причандалля вже так приємно зігрілися в штанях! От і йдуть вони стрункими шеренгами – бородаті, з голими ніжками в кедах, в лапсердаках, в штанах-дудочках і з телефонами в натренованих пальцях. Як таких любити? Як бажати їх? Пишатися ними? Моєму старшому синові 27 років. Йому не лінь бабусі з сумками допомогти вийти з транспорту, коляску з дитиною винести …. І молодшого виховуємо так само. Щоб залишалася надія, що не всі козли. Моїй дитині поступилася місцем дівчина …