“Шофер, як буде Моршин, скажете мені, а? Я тут буду сидіти” водій: “Добре, бабуся, добре, скажу. Сідайте і не переживайте! ” Бабуся: “Аби не забув” Водій: ” Я не забуду, бабуся, сідайте, все буде добре! ” Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, швидко рушили, швидко приїхали в Старий! І тут бабуся, невпевнено так: “Шофер, це вже Моршин?” Німа сцена.
Водій і всі пасажири, які чули попередню бесіду, присоромлений згадують, що під час зупинки в Моршині ніхто вголос не сказав слово “Моршин”. Німа сцена затягувалася, і тут водій, піднявши очі догори, почухавши чуба, глянувши на годинник і, щось собі тихо промовивши, закрив двері, розгорнув автобус і попрямував назад, до Моршина. Дорога не така вже далека, кілометрів 10, проте, якщо в якійсь іншій ситуації це б викликало гнівний опір пасажирів, тепер ніхто не заперечував, все відчували якусь провину перед бабусею. Приїхавши в Моршин і відкривши двері, водій, як-то навіть так святково, промовив:
“Все бабуся, це є Моршин, виходьте!” Бабуся: “Та ні, шофер, мені не треба в Моршин. Я до Львова їду! ” Водій втратив мову, у пасажирів округлилися очі, німа сцена в квадраті. А бабуся продовжує: “Спасибі, що нагадали мені,” – і почала колупатися в своїх пакетах, – “мені моя дочка в Калуші наказувала, щоб я таблетку випила через півтори години. Але я годин не ношу … а вона мені говорила, щоб я таблетку випила якраз в Моршині. Дай тобі здоров’я, шофер, що ти не забул і нагадал старій “. Хтось пирснув першим, хтось другим, водій засміявся останнім, але все реготали аж до Львова. Лише одна бабуся не розуміла, чому всі себе так дивно поводят …