Коли народiлася дитина, чоловік сказав, що з » таким «жити не збирається. Дитину з пол огового будинку мама забирала одна. Минуло кілька років

ПОЛЕЗНОЕ

Це важка тема, але жінка вирішила поділитися своєю історією. » Моя дитина нар одилася доношеною. Дівчинка. Вагою 3300 р зростом 50 см, в 4:51. І вона була б нормальною здоровою дитиною, якби не низка обставин. Скажу коротко: пологи були вкрай важкими, персонал нашого обласного поло гового будинку не справлявся. Шийка довго не розкривалася, стимуляція не допомагала, я нар оджувала з відкриттям у 5 пальців. Мене мучили всю але було пізно. Дитина нар одилася зі страшною гіпоксією. Як наслідок — ДЦП. Цей страшний діагноз прозвучав як вирок. Спочатку була реанімація. Моя дитина лежала під апаратом штучного дихання і лише злегка ворушила ручками. Я ридала. А лікарі говорили — відмовся, навіщо тобі .вона адже як рослина Ти ще зможеш нар одити. Коли про це дізнався мій чоловік, він довго мовчав, дивлячись в одну точку А потім несподівано заявив: «Лікарі мають рацію.

Нам краще відмовитися від неї ». Він взяв мене за руку і видихнув, ніби скинувши тягар відповідальності. Він думав, що і я такої ж думки. Але я мовчала лише тому, що від болю в грудях не було місця словам. Дізнавшись, що я залишати дитину не збираюся, чоловік зізнався, що так жити не зможе. На тому і розпрощалися. Так, я забрала дитину одна. Жити було важко, та ще й дитина хвора. Доньку назвала Вікторією, кожен день розмовляла з нею, і мені здавалося, вона мене розуміє, моргаючи очима. Це все, що вона вміла. Я бігала по лікарях, але безкоштовна медицина була безсилою. В один момент у мене опустилися руки. Намагалася звернутися за допомогою до чоловіка, але він вперто уникав розмови зі мною. Я розуміла, що в основному нічого не можу змінити, та віддати дитину і відмовитися від нього було рівносильно сме рт

Я відкрила вхідні двері, щоб могли зайти люди, і забралася на підвіконня. У цей момент дівчинка вперше закричала, вона хотіла їсти. Ви не уявляєте, який спектр почуттів я встигла відчути за дві секунди. Я зачинила вікно і більше про це не думала. Я взяла Віку на руки і пообіцяла, що ніколи її не залишу. Я взяла себе в руки і пішла просити допомоги у людей. Тоді інтернет не був так поширений, а соціальних мереж взагалі не було. Я писала оголошення і вішала в під’їздах. До мене приходили люди і приносили хто що міг. Їжа, гроші, одяг. Жити стало трохи легше і ми почали лікування. Через певний час в нашому житті з’явився чоловік. Він приніс велику суму грошей і ляльку. Він говорив про те, що завжди мріяв мати дитину, але у них з дружиною не виходило. Вона звинуватила його в неповноцінності і пішла. А він прийшов до нас і з таким трепетом дивився на мою дівчинку.

Хай не таку, як всі. Особливу. Він приходив все частіше і завжди з подарунками; незабаром ми полюбили один одного і почали жити разом. Він працював, а я займалася донечкою. Він завжди робив акцент на тому, що Віка саме «наша» дочка. Мені навіть вдалося виїхати до Німеччини. У Віки була довга і серйозна реабілітація. Але ми все подолали. Віці зараз 25, а її братику Вадиму 20. Ми найщасливіша сім’я. Віка дуже любить тата і зберігає свою першу ляльку. А ще Віка — майстер спорту з плавання. Чудо? Ні, віра, любов, терпіння … Це для мене важка тема, але я вирішила розповісти … тому що зараз дуже багато жінок в подібній ситуації. І значно більше можливостей для того, щоб підняти вашої дитини на ноги. Віка одужала не повністю, але це не завадило їй знайти себе в цьому житті. Вірте в своїх дітей. Вірте в себе. Любіть. Цінуйте. І все вийде!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *