Як виявилося, батько вже 3 роки жив на дві сім’ї, вішаючи нам локшину про відрядження. І в тій, другій родині, мала нар одитися дитина. Мама простягнула мені спортивну сумку і наказала збирати речі.

ПОЛЕЗНОЕ

Через годину таксі повинно було відвезти нас до її батьків. Все ще не приймає те, що мені сказали, я як уві сні складав одяг, підручники, фотографії. Батько лише заглядав у кімнату і пропонував свою допомогу. Я був тоді ще малий і не зовсім розумів, то що сталося, думав, що ще все поверне. Мало серед моїх знайомих знайдеться сімей, які були б повними і благополучними. Абсолютна більшість з мого оточення вже побували в шлюбі, розлучилися, а потім знову створили сім’ї. Є пара знайомих жінок, які виховують дітей на самоті. Але не через те, що не можуть знайти собі пару, а тому що більше не хочуть залазити в шлюбну кабалу. Моя сім’я, на жаль, теж не була благополучною. Точніше-була. Дуже навіть благополучною. Але до певної пори. Потім все пішло прахом … Батьки розійшлися, коли мені було всього 15 років. Зізнатися, це був ш ок для мене! Вони ж до останнього зберігали видимість нормальної сім’ї, не розповідаючи в свої проблеми навіть мене.

Та й що я міг бачити в тому віці, коли підліткові комплекси і шкільні конфлікти затьмарюють все навколо. В голові у мене ж були друзі, вулиця і перше кохання. Сказати, що я був ошелешений, коли батьки оголосили про своє розлучення, — не сказати нічого. Як виявилося, батько вже 3 роки жив на дві сім’ї, вішаючи нам локшину про відрядження. І в тій, другій родині, мав наро дитися дитина. Мама простягнула мені спортивну сумку і наказала збирати речі. Через годину таксі повинно було відвезти нас до її батьків. Все ще не приймає те, що мені сказали, я як уві сні складав одяг, підручники, фотографії … Батько лише винувато заглядав до кімнати і боязко пропонував свою допомогу. — Не треба, — крізь зуби цідив я. Мені, хто тільки що дізнався про підлості батька, ні чути, ні бачити його не хотілося. — Сподіваюся, ти коли-небудь мене зрозумієш і пробачиш, — зітхнув він. — Чи не сподівайся, — відрізав я. Ми з матір’ю переїхали до діда з бабою, припинивши спілкування з батьком. Це не тому, що він більше не хотів нас знати, — зовсім навпаки. Відчуваючи свою провину перед нами, він дзвонив і писав мені, пропонував допомогу мамі, але я відмовлявся йти на контакт.

Як би там не було, але кожен день наро дження я продовжував отримувати від нього подарунки через матір. На відміну від мене, мама, переступивши через свою гордість, від фінансової допомоги не відмовлялася. Пам’ятаю, до мого вісімнадцятиріччя він передав мені старий альбом з нашими фотографіями. Я гортав його і згадував ті часи, коли ми жили разом: ось їхнє весілля, а ще мама така молода! Ось вони виносять мене з пологового будинку. Папа тримає мене так дбайливо! Ось ми з ним на море, він вчить мене плавати … Ось я в костюмі зайчика на ранку. Якби не чоловіча гордість, я б розплакався над цими свідченнями щасливого минулого. Після мого повноліття батько перестав з’являтися на горизонті. Говорили, що він з новою сім’єю переїхав до сусідньої області, продавши і свій маленький бізнес, який приносив невеликий, але ж стабільний дохід. А у мами справи до цього часу, навпаки, налагодилися: її підвищили, ще додали зарплату, матеріально ми не потребували підтримки. До того ж я, вступивши до інституту, зміг влаштуватися на підробіток, додаючи в сімейний бюджет нехай невеликі, але ж гроші. Мама завжди говорила, що, незважаючи на його вчинок, батько був хорошою людиною, і вона не тримає на нього зла. А я тримав, зізнаюся. Життя — штука непередбачувана.

Ніколи не знаєш, яким боком повернеться вона до тебе в наступний момент. На фірмі матері пройшли масові скорочення в зв’язку зі зміною керівництва, і ось посаду головного бухгалтера, займану моєю мамою, віддали новій людині. А тут, як на зло, мама ще й в лі карню потрапила. Лі карі приголомшили мене повідомленням, що їй потрібна серйозна операція … Ось тут я і схопився за голову: навчання; пошуки грошей, оплата доглядальниці для мами … В голові лише одна думка: «як зібрати на дорогу операцію?» Адже за квотами будемо чекати її роки! Банки відмовлялися надати мені позику. Я продав мамину машину, але ж цих коштів виявилося мізерно мало. У розпачі я лазив по полицях і антресолям в пошуках хоч якихось цінних речей, які можна здати в антикварний магазин. Серед мотлоху, що не має серйозної цінності, знайшов і старий фотоальбом, подарований мені колись батьком. Погортав його знову. Згадав я і мамині слова: «він хороша людина! » Я сказився: «Де ж він зараз, цей добрий чоловік, коли він нам так потрібен ?!» В ту ніч батько приснився мені.

Він сидів у ногах на моєму ліжку, показував мені той самий фотоальбом і примовляв: «А пам’ятаєш, син, як ми ходили на риболовлю? А ось дивись, це ми перший раз їздили в зоопарк! Тебе неможливо було відвести від слонів. Більше ніхто тебе не цікавив … О, тут ми у бабусі на ювілей! » Я в тому сні був ще дитиною 14 років, тобто в тому віці, коли ми ще жили разом, коли я і не підозрював про надвоє гающих катастрофи. Я дивився на батька з ніжністю і гордістю. Вранці продерши очі, засліплений злістю на його адресу, я кинувся в альбом з наміром знищити його — порвати і спалити … Нерозумно, звичайно, нерозумно. Причому тут пам’ять ?! Але в тій ситуації я був уже на межі, занадто багато звалилося на 20-річного молодого чоловіка … І раптом, коли я схопив в руки альбом, з нього випали три конверти. Причому важких. Дивовижно! Я ж їх раніше не бачив, хоча їх неможливо було не помітити, ці три величезних конверта! Я розірвав перший. У ньому були дві пачки грошей і листівка. «Синку, від щирого серця вітаю тебе з твоїм днем наро дження. Ти став справжнім чоловіком, я пишаюся тобою. Будь щасливий і бережи маму. Папа. P. S. Тут для тебе подарунок на повноліття ».

Я тремтячими руками розірвав другий конверт, потім ще і третій. Там теж були гроші. Купа грошей! Їх з лишком вистачило на операцію для мами. Через півроку вона була в повному здоров’ї сім’ї. Я був щасливий і вперше за останній час згадав про батька. Мені захотілося подзвонити йому, подякувати за подарунок на повноліття. Мобільний не відповідав. Вірніше, такого номера не існувало, як повідомив мені робот. Тоді через старих знайомих батьків, які, як я підозрював, продовжували підтримувати з батьком зв’язок, я спробував дізнатися його домашній телефон. Номер телефону, звичайно, дали, але дзвонити було вже нікому. Батько по мер від серцевого нападу в ту саму ніч, коли ми уві сні розглядали з ним сімейний альбом. Але я все одно зібрався з силами і подзвонив. Подзвонив вдові батька і його синові — своєму маленькому братові.

Ми потоваришували. Братик був кумедний. Він і тепер забавний, хоча, здавалося б, уже дорослий. Радіє мені щиро, я його люблю. Я часто в них буваю. Ледве вирішують справи, збираю сумки, сідаю в поїзд і їду до Марини і Саші. Мама мене схвалює, хоча Марину ніколи не бачила. Думаю, їй все ж боляче дивитися на жінку, заради якої батько її залишив. Але це мамине справу. А ми з Мариною і Сашею їдемо в ліс, влаштовуємо пікнік, балакаємо без угаву, регочемо. На другий день йдемо на кладовище провідати батька, прибратися на могилі. Хай бачить, що ми не сваримося, що ми разом. Упевнений, він все бачить і йому від цього радісно.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *