Таксист не узяв гроші з 90-річної пасажирки, як тільки дізнався, куди вона їде. Сумна історія, від якої на душі стає світліше.

ПОЛЕЗНОЕ

Таксист не узяв гроші з 90-річної пасажирки, як тільки дізнався, куди вона їде.Сумна історія, від якої на душі стає світліше. Я приїхав за адресою і посигналив. Прочекавши декілька хвилин, я просигналив знову. Оскільки це мав бути мій останній рейс, я подумав про те, щоб поїхати, але замість цього припаркував машину, підійшов до дверей і постукав «Хвилиночку», — відповів крихкий, літній жіночий голос. І я почув, як щось потягнули по підлозі. Після довгої паузи двері відкрилися. Переді мною стояла маленька жінка років 90. Вона була одягнена в ситцеву сукню і капелюх з вуаллю, неначе з фільмів 1940-х років. Поряд з нею була невелика валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній впродовж багатьох років. Усі меблі були покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок або посуду на полицях. У кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями і скляним посудом.

«Ви не допомогли б мені віднести сумку в машину?» — попросила вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона узяла мене за руку і ми повільно пішли у бік автомобіля. Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту. «Не коштує», — сказав їй я, — «Я просто намагаюся відноситися до моїх пасажирів так, як хочу, щоб відносилися до моєї матері». «Який хороший хлопчик», — з посмішкою сказала вона. Ми сіли в машину, вона продиктувала адресу, а потім запитала: «Не могли б ви поїхати через центр міста»?. »Це не найкоротший шлях», — відповів я. «О, я не заперечую», — сказала вона. — «Я не поспішаю. Я вирушаю в хоспис». Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. «Моя сім’я давно поїхала», — продовжувала вона тихим голосом. — «Лікар говорить, що мені залишилося не дуже довго». Я спокійно протягнув руку і вимкнув лічильник.

«Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?», — запитав я. Впродовж наступних двох годин ми їхали через місто. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли були молодожонами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще маленькою дівчинкою. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретною будівлею або провулком і сиділа, втупившись в темряву, нічого не кажучи. Потім вона раптом сказала: «Я втомилася, мабуть, поїдемо за адресою». Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, щось подібне до маленького санаторію, з під’їзним шляхом уздовж портика. Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під’їхали. Вони дбайливо допомогли їй вийти. Напевно, її чекали. Я відкрив багажник і вніс маленьку валізу. Жінка вже сиділа в інвалідній колясці.
«Скільки я вам повинна?» — запитала вона, діставши сумочку.

«Ніскільки» — сказав я. «Ви ж повинні заробляти на життя» — заперечила вона. «Є і інші пасажири» — відповів я. Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її. Вона міцно обійняла мене у відповідь. «Ти подарував старенькій трохи щастя», — сказала вона. — «Дякую тобі». Я потиснув її руку, а потім пішов … За моєю спиною закрилися двері -с це був звук закриття ще однієї книги життя . Я не брав більше пасажирів по дорозі назад. Я їхав, світ за очі, поглиблений у свої думки. Того дня я ледве міг розмовляти. Що, якби цій жінці попався розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або, посигналивши пару разів, поїхав?

У кінці я хотів би сказати, що нічого важливішого у своєму житті я ще не робив. Ми звикли думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть визнати звичайною дрібницею.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *