У 60 років я вже бабуся, і не перший рік. Тільки ось дочка моя не надто мною задоволена: вона уявляла собі наше спілкування трохи інакше. Я не збираюся сидіти з онуками цілу добу; хочеться хоч трохи і своїми справами займатися. Ми навіть посварилися днями, і у нас був досить-таки серйозна розмова.У мене ситуація така, що я все своє життя і так дітям віддала.Дітям і чоловіковіЯк горезвісна дружина з нашумілого бестселера, я напрасовувала сорочки, забезпечувала тил, була постійно до всього готова, забувши про власні бажання. І тепер, коли хотілося б хоч трохи розслабитися – знову проблеми, знову потрібна моя турбота. Чоловік хворіє, і важко.
Я чекала допомоги від дітей, хоча б від дочки, що залишилася в рідному місті. Але немає: дочка якраз чекає допомоги від мене.Розповідає, як вона втомлюється з двома дітьми, як у неї сил не залишається.А у мене вони звідки бралися?
Я-то взагалі одна була на всіх, якось виживала без помічників.Батьки жили за 700 кілометрів, чоловік працював на заводі і навіть ночував там. Завод цей будувався на півночі, в глушині. Суцільні чоловіки, рідкісні дружини, які самі билися, як риба об лід. Ми намагалися підтримувати один одного, але працююча сусідка – це не бабуся, своїх справ за гланди.Ми возилися з дітьми, постійно щось готували: в магазині нічого не дістати. Встигали на роботу бігати.
Я дивлюся на дочку, їй 35.Вона домогосподарка.
Постійно приводить мені онуків, ледь їй захотілося в салон або з подружками посидіти. І ось недавно я помітила: онуки у мене практично живуть, а додому тільки в гості заходять. То романтичну вечерю їм з чоловіком подавай, то відпочивати удвох їдуть. А я-то, жінка похилого віку, яка виносить за чоловіком судно, коли відпочину? Знову ішачити на онуків.Вчора дочка мені повідомила: ввечері їдуть з чоловіком.В Турцію.На три тижні.А мені навіть не сказала заздалегідь, що діти на мені.Цікаво, що свати в сусідньому будинку живуть. Але поставили себе так, що внуки до них тільки в свята приходять. Наносять візити, дарують подарунки, показують оцінки – а далі самі.Скипіла я, нагадала дочці: мені 60. І я ні в Туреччині, ні в Єгипті не була. І я навіть на кубанських курортах не була, за туристичними путівками не їздила, хоч і пропонували.
Все дітей виховувала: сподівалася, виростуть для мене підтримкою. Тільки ось упустила щось.Мені постійно лили в вуха, яка я добра, поки я з онуками поралася, а я і рада старатися. Але варто було поскаржитися на втому – тут же стала погана.Але раз я погана, навіщо я буду себе, погану, їм нав’язувати?Мені потрібні режим, спокій, сили, щоб чоловіка оглядати. І допомога дітей і великих вже онуків.Але чому я збираю за ними сміття, а не вони мій виносять?
Дочка переконана, що це мій обов’язок.А хворий мій чоловік її підтримує. Боїться, що внуки будуть рідко приходити. Так і живемо.