Так уже склалося, що я служу на великому державному підприємстві. Заодно мене затвердили на посаду голови однієї з молодіжних профспілкових організацій. В результаті я часто займаюся організацією благодійних акцій: ми збираємо кошти на операції або лікування діток, іноді ходимо відвідувати ветеранів та малозабезпечених пенсіонерів, які потребують матеріальної або іншої допомоги. Одного разу мені прислали лист, в якому просили взяти під опіку дитячий будинок. Звичайно ж, ця пропозиція мене зацікавила.
І в результаті ми з моєю командою вирішили з’їздити в якості розвідки на вказане місце; воно розташовується в невеликому селищі поруч з нашим містом. Справа в тому, що мені не зовсім зрозуміло, яким чином має виглядати Муніципальний будинок. Йшлося про будинок сімейного типу. Саме так нам пояснив директор закладу. Це був літній чоловік, який більше нагадував дідуся, навколо якого постійно крутилися його численні внуки. Нам влаштували чаювання, провели по всіх будівлях і спорудах, показували кімнати, в яких живуть діти і де вони грають. В цілому, там знаходилося під опікою двадцять дітей у віці до чотирнадцяти років.
Вони готувалися до нашого приїзду, а тому організували невеличкий концерт, виступали і анітрохи нас не соромилися. Судячи з усього гості тут були не часто, тому діти були товариськими, контактними і відчували дефіцит в спілкуванні з дорослими сторонніми людьми. Навіть сльози на очі навернулися. Так що ми всі як один відразу ж вирішили очолити шефство над цими дітьми, яких з якоїсь причини образила доля. Перш ніж поїхати додому, я в обов’язковому порядку підходила до кожного з вихованців і питала, чоговони більше потребують, щоб коли приїдемо наступного разу, можна було догодити всім і привезти бажані подарунки.
У дітей були цілком звичайні бажання для їх віку: вони хотіли нових книг, сучасних нарядів, цікавих іграшок, канцелярського приладдя для школи та дозвілля, солодощів і розваг. Я звернула увагу на одну дівчинку років п’яти, яка спочатку стояла в стороні і соромилася. Потім вона вкрадливо зашепотіла мені на вушко, що дуже хоче мати ляльку з довгим волоссям, щоб робити їй зачіски. Для мене стало першочерговим завданням виконати її прохання: малятко мене зворушила до глибини душі.
Тому за подарунком для неї я поїхала в гіпермаркет особисто. Вибрала їй найбільшу і ошатну лялечку в яскравій пишній сукні і світлим довгим волоссям. Все замовлене нам вдалося зібрати тільки через місяць, і ми поїхали до них вдруге. Дуже складно описати словами їх захоплення, яке читалося в очах, поки вони розбирали пакети з гостинцями. Дівчинку Раю я побачила у вітальні. Вона соромилася до нас підійти. Тому я пішла до неї і там вручила величезну коробку з подарунком.
Дівчинка дивилася на неї, як на диво. Вона дуже довго боялася доторкнутися до неї. Чи не вірила, що тепер це буде тільки її іграшка. Вона боязко чіпала її волоссячко, а потім задала питання мені: “Як тебе? Мені хочеться назвати її, як тебе. Вона мені нагадує добру фею, виконуючу бажання!” Дівчинка мало не плакала від радості, а мене зворушила до глибини душі її безмежна реакція. Вона обняла мене і притиснулася – я навіть не знала, як реагувати на подібний прояв почуттів.
Напевно, кожен здогадається про те, що після події я просто не могла залишити дівчинку там. Я зважилася на її удочеріння. Чоловік не заперечував. Так що на сьогоднішній день у Раї є люблячі батьки. І скоро у мене народиться син. Але ж я вже п’ять років лікувалася від безпліддя! Швидше за все, прокинувся материнський інстинкт. Так що ми з нею зіграли в долі один одного велику роль!