Завжди хотіла дочку, але народився син. Я на Господа не гнівалася, раділа і хлопчикові. Подумала тоді ще: виросте і призведе мені донечку в будинок.Загалом, ніколи не сварилася з невісткою, не розуміла, чому подруги так зляться на них. Ми з Іринкою жодного разу один на одного голос не підвищили.Намагалася допомагати, чим можу, поралася з онуком безвідмовно, якщо їй потрібно було своїми справами зайнятися. Навіть вирішила що-небудь придумати для них з житлом, молодим потрібно окреме.Коли у невістки настала чергова вагітність, пустила їх в свою двушку. Купила колись в якості страховки на старість, на важкі часи. Здавала, знала: якщо що, і продати можна. І ось чергові квартиранти вирішили з’їхати, і я не стала шукати нових. сказала:
” Переїжджайте, скільки можна Іринкиному гуртожитку тулитися. Внучці вже два, велика, пора в окрему кімнату переселяти ”.Іра, звичайно, з характером. Вона ніколи не дозволяла собі хамських витівок особисто до мене, але я бачила: її спокій легко порушити, вона на рівному місці може закипіти, почати нервувати. Навіть якщо я їй допомагаю, а щось йде не так, вона пригнічує роздратування.Але мені-то яка різниця? Ми ж ладнаємо, питання поступово вирішуються, справа робиться. Філософ вона в глибині душі, або буйна особистість – мене стосуватися не повинно.Ну, я так вважала.Ще не настав день сімейного свята.Мені виповнилося 50, довгоочікуваний ювілей. Але святкувати по ресторанах ми не звикли, зібралися вдома. Не так вже й багато людей я хотіла бачити поруч із собою: сім’ю сина, кілька подружок, одну колегу з роботи.
Відстояла вахту біля плити, у будинку навели порядок – можна і друзів зустрічати.Невістка з сином вирішили піти раніше: онук уже носом клював. Я назбирала їм з собою пиріжків, солодощів. Наготували багато, та ще й надарували. Поклала салатиків і запечене м’ясо – вранці поїдять. Додала трошки закруток.Синок вже в машину спустився, сказав, заведе і повернеться, віднесе онука на руках. Ірина одягала дитину, коли кинулася до мобільника. Пошукали – немає телефону.Я кажу, чого будинок перевертати, наберу тебе – знайдеться.Іра раптом занервувала, почала відмовлятися.
Але я вже набирала.З-під дивана раптом задзявкала собачка. Я навіть не зрозуміла спочатку, а мерзенний істеричний гавкіт не припинявся.
Виявляється, у невістки такий рингтон тільки на ” Свекруха ” стояв. Подруги сиділи з кам’яними обличчями, а “донечка” у мене телефон вихопила і вискочила з квартири.А я ридала, забувши про вечірній макіяж.Було гірко і соромно.Особливо за сина.Невістка-то мені по крові чужа, а ось син? Син чув це тявканье і нічого не робив.
На наступний день подзвонив син, заговорив про мою квартиру, я ж встигла пообіцяти, що переоформлю. Говорив, що вони хочуть там ремонт робити.Не треба ремонт, синку. Я її здам знову. А ви собі знайдіть житло в благополучному районі, де собаки не гавкають …
Син тепер дзвонить мені часто, але все під якимись приводами. Я чекаю вибачень, але, схоже, не дочекаюся. Замість цього чую закиди: з орендованим житлом складно, мовляв я безсовісна, адже онуки ні в чому не винні …
Але я вважаю, у онуків батьки є, їм і відповідати.
Невістка ж з тих пір жодного разу не подзвонила …