Олена вже жила одна. Три роки тому, через Д ТП, не стало її чоловіка, син поїхав вчитися до столиці, і в їхній квартирі вона залишилася одна… У двері зателефонували. Олена з подивом побачила якусь жінку років тридцяти із маленьким хлопчиком. – Олено Петрівно, я до вас. Дозвольте увійти, – сказала та. – Проходьте, – сказала господиня. – Слухаю вас, – сказала Олена, коли вони пройшли до вітальні. – Мої слова здадуться вам на хабством, нісенітницею і ще чимось. Мені самій дуже важко і со ромно вам це говорити, але я kоханка Максима , – звісивши голову, сказала дівчина. Голос її тремтів, очі сповнені сл із. – Ви не вагайтеся. Він любив лише вас. Наш роман тривав лише місяць. – І хлопчик? – Так, Максик його син.
Ми роз лучилися, коли ні я, ні він не підозрювали, що зачали дитину. – Навіщо ви прийшли? Навіщо ви про це зараз мені розповіли? – Я прийшла попросити вас взяти Максика. – Ви знущаєтеся?! – Мені недовго лишилося жити. Я не хочу, щоб наш син ріс у притулку. Думала ви… Адже в ньому кров вашого kоханого, – зачастувала дівчина. – Геть з мого будинку! – Ось мій телефон, – встигла залишити папірець з номером гостя, перш ніж залишити квартиру. Минуло три місяці, Олена ніяк не могла викинути з голови ні kоханку чоловіка, ні його сина. І одного разу наважилася.
Advertisements
Подзвонила. Уточнила адресу. Приїхала. Двері їй відчинила жінка похилого віку. – Доньки вже немає. Повірте, я повністю на вашому боці. У жодному разі не виправдовую свою дочку. Але я не можу дбати про онука. Якщо можна, заберіть сьогодні. Через день поминки… Олена і Максик насилу звикали один до одного. Трималися напружено. Якось, коли Макс перевернув тарілку з супом, Олена сіла у крісло у вітальні і розnлакалася. Хлопчик підійшов до неї і сказав: – Вибач мені мама, я більше так не буду. Олена обняла його і притиснула до rрудей.