Працюючи за кордоном, я перебуваю в стані постійного незадоволення, незважаючи на те, що я маю багато чого, про що можна мріяти. Я живу в Ірландії, забезпечена житлом та допомогою від держави, але це не приносить мені щастя. У 40 років, незаміжня та бездітна, я почуваюся ізольованою в країні, де матері постійно говорять про свої жертви заради майбутнього своїх дітей. Ці жінки, з їхнім спільним досвідом та дітьми, сформували спільноту, до якої я ніяк не можу приєднатися. Моя подорож сюди була стрибком у невідомість.
Після того, як у Польщі у мене не залишилося жодних перспектив з роботою, колишня однокласниця в Ірландії запропонувала допомогу. Після прибуття мені пощастило знайти невелику квартиру, отримати фінансову допомогу та влаштуватися на роботу. На перший погляд, все чудово: у мене є робота та житло. Але всередині я борюся із почуттям відчуження. Я досі не наважуюсь поділитись своїми почуттями з колегами. Незважаючи на розуміння мови, мій емоційний стан і складність того, що відбувається на батьківщині, нелегко передати. Спочатку я намагалася порозумітися, але це здалося занадто стомливим заняттям, і я вважала за краще мовчати. Бажання повернутися на батьківщину дуже сильне,
але можливість розпочати життя наново у 40 років мене непокоїть. Як я справлятимуся з витратами на житло та проживання без підтримки, яку я отримую тут? Я хочу почути думку жінок, які повернулися на батьківщину, хай і не в рідне місто. Як ви адаптувалися і яке ваше життя зараз? У деяких містах у мене залишилися родичі, але вони ніколи не запрошували мене в гості, лише заздрили моєму життю за кордоном. Відсутність підтримки з їхнього боку лише посилює мою дилему. Що мені робити? Залишитися в Ірландії, де життя стабільне, але не приносить задоволення, чи повернутися на батьківщину з невідомими перспективами, де я дуже хочу зараз бути?