Якось літнього дня я вирушила на пікнік із друзями. Ми вибрали чудове місце біля озера, де світило сонце, а вітер легко хитав дерева. Веселощі, сміх, шашлики – все йшло чудово, поки я не поранилася, спіткнувшись об корінь. “Ой!” – скрикнула я, падаючи на землю. Мої друзі миттєво оточили мене. “Ти в порядку?” – Запитала подруга, простягаючи мені руку. “Так, але я порізалася цим проклятим корінням,” – відповіла я, оглядаючи свою подряпану руку. Ми швидко зрозуміли, що забули аптечку. У цей момент я почула чийсь голос ззаду.
“Привіт, вам потрібна допомога?” – Запитав хлопець з усмішкою. Обернувшись, я побачила його – високого, з темним волоссям та добрими очима. Він стояв зі своїми друзями, які, здавалося, теж були готові допомогти. “У нас немає аптечки,” – зізналася я. “Не біда, у нас є. Я принесу,” – сказав він, йдучи до їхнього місця пікніка. За хвилину він повернувся з аптечкою. “Дозвольте, я вам допоможу”, – сказав він, акуратно обробляючи мою рану. “Дякую, а як тебе звати?” – Запитала я, намагаючись приховати своє хвилювання. “Олексій,” – відповів він з усмішкою.
Ми обмінялися кількома фразами, поки він зав’язував бинт. Його легкість і турбота вразили мене. “Напевно, наступного разу краще взяти аптечку” – пожартував він, завершуючи пов’язку. “Або я просто покличу тебе на допомогу”, – сміючись, відповіла я. Ми продовжили спілкування і того дня, і після нього. Олексій виявився не лише моїм рятівником того дня, а й людиною, з якою я пов’язала свою долю. З кожним днем наше спілкування ставало все теплішим, і невдовзі ми обидва зрозуміли, що це не просто дружба. Це був початок нашого спільного життя…