Марія та Антон були в передчутті свого великого дня. Все навколо було наповнене атмосферою наближення урочистості, поки одна нещасна суперечка не перетворила їхній світ на хаос. “Ти завжди такий упертий?” — обурено вигукнула Марія, коли чергове непорозуміння переросло у сварку. “А ти завжди така критична?” — парирував Антон, і пішов, грюкнувши дверима. Той вечір змінив усе. Антон не повернувся. Натомість пролунав дзвінок: аварія, лікарня, втрата пам’яті… Коли Марія зайшла до палати, її серце завмерло. Антон дивився на неї, і в його очах не було жодної іскорки впізнавання.
“Хто ви?” — спитав він з подивом. Марія спробувала пояснити, але тут з’явилася Олена – колишня однокласниця Антона, яка завжди дивилася на нього з неприхованим інтересом. “О, Антоне, ти прокинувся! Як ти почуваєшся, любий?” — лукаво промуркотіла Олена, ігноруючи Марію. Антон дивився на неї, намагаючись знайти в своїй пам’яті хоч щось, що могло дати йому відповіді. “Ти… моя наречена?” — спитав він, звертаючись до Олени. “Звичайно, я твоя Марія,” – відповіла вона, схопившись за можливість. Марія була у розпачі, але не здавалася. Вона проводила дні і ночі поряд з Антоном, показуючи фотографії,
розповідаючи історії їхніх зустрічей і сміючись зі спогадів, які колись були їм близькі. “Пам’ятаєш, як ми вперше пішли на пікнік?” – З теплотою в голосі згадувала вона. Антон мовчав, але його погляд ставав все більш зосередженим. І ось одного ранку, коли промені сонця пробилися крізь лікарняне вікно, він раптом схопив її за руку. “Марія, я згадав пікнік … і як ти заплуталася у своєму волоссі,” – з усмішкою промовив він. Немов прокидаючись від довгого сну, пам’ять Антона поверталася. Його очі нарешті знайшли ту саму іскорку впізнавання. Марія, сміючись і плачучи від радості, обняла його. Їхнє весілля, відкладене непередбаченими обставинами, тепер світилося на горизонті яскравіше, ніж будь-коли…