Я згадую той вечір, ніби це було вчора. Міські вогні мерехтіли, і в повітрі витало відчуття чогось нового, коли я вперше побачила Марка. Він стояв на сцені, його голос наповнював простір, а його погляд час від часу ловив мій. Після концерту ми зіткнулися у барі. “Ти була в залі, правда? Як тобі наш гурт?” — його усмішка була заразною. “Це було неймовірно”, – відповіла я, щиро вражена його талантом. Ми провели весь вечір, що залишився разом, говорили про музику, життя і мрії. Кожна хвилина здавалася чарівною. Коли настав час прощатися, наш жаль про те, що в нас так мало часу, було відчутним.
“Мені треба їхати завтра”, – сказав він, його голос був пом’якшений втомою і ноткою смутку. “Я знаю. Але давай не говоритимемо “прощавай”, – запропонувала я, відчуваючи, як у грудях зароджується тепле почуття. “Звичайно, це всього лише “до побачення”, – він стиснув мою руку. Ми обмінялися номерами, і з того дня наше листування не припинялося ні на день. Ми знайшли спосіб зберігати наші відносини теплими на відстані, постійно обмінюючись повідомленнями, дзвінками та відео. Кожна розмова з ним була як промінь світла, що прорізав мою рутину. “Як твій день?” —
його голос завжди змушував мене посміхатися. “Краще, адже я почула тебе,” – говорила я у відповідь, і це була чиста правда. Незважаючи на відстань, ми створили свій маленький світ, де відстань та час не мали значення. Ми навчилися цінувати моменти, коли могли говорити чи бачитися, і це лише зміцнило наші почуття. Адже іноді кохання не знає меж, і саме в такі моменти воно стає особливо цінним.