У 78 років, з інва лідністю, моє життя було нелегким. Я жила зі своєю дочкою Лілією, яка розлу чилася зі своїм чоловіком багато років тому, і з онукою вже багато років. Я не дивувалася: з Лілією було дуже важко вжитися. Початок жа хливих подій у нашій країні лише поrіршив наше становище. Лілія не мала роботи, і моя пенсія була єдиним доходом, якого нам вистачало на оплату комунальних послуг, ліки та їжу.
Кілька місяців тому Лілія розповіла мені про свою подругу, яка добилася допомоги від міжнародних організацій. Сума допомоги становила 6 тисяч на три місяці і за допомогою тієї ж подруги вона збиралася оформити її і для нас. Ці гроші були просто знахідкою, суттєвим полегшенням для наших обмежених фінансових можливостей. Минали місяці, а грошей на допомогу все не надходило.
Я вже майже втратила надію, думаючи, що це помилкова обіцянка, доки моя сусідка Люба не підтвердила, що отримала свої виплати. Перевіривши свій телефон, я виявила сповіщення про зарахування грошей, але на рахунку грошей не було. Коли я запитала Лілію, де гроші, вона зізналася, що вже все зняла. Для мене було сильним потрясінням дізнатися, що вона мені нічого не повідомила і ні з ким не поділилася. Мовляв, їй було потрібніше, і без неї я взагалі не дізналася б про допомогу.
Лілія, здавалося, забула, що мешкає на мою пенсію. Її дії сильно зачепили мене. Усвідомлення того, що моя власна дочка фактично обкрадає мене, було болючим. Це змусило мене засумніватися у своєму рішенні дозволити дочці відтепер жити зі мною, особливо з огляду на те, скільки проблем вона принесла порівняно з її допомогою. Її останні дії навіть викликали побоювання, що колись вона може вигнати мене з моєї власної квартири.