Запах випічки раніше долинав через відкрите кухонне вікно, привертаючи увагу хлопчаків, які грають у футбол. Вітя підійшов до вікна і увійшов з іншого боку будинку, поставив ящик, що лежав у бур’яні, і подивився на Світлану. – Я зараз пироги принесу, бабуся спекла, – сказала Світлана. – Смачно – вже за п’ять хвилин Вітя жував з апетитом, – ви займалися математикою? – Так, я вже все зробила. – А ти мені покажеш? – Запитав Вітя Світлана охоче віддала блокнот. У восьмому класі Вітя вперше поніс портфель Світлани. А в дев’ятому класі він «закохався» в тендітну карооку Соню, тоді як Світлана думала, що все пройде.
Вітя дивився на Соню у вікно, а вона ставила на підвіконня чашку з чаєм, що димився, прихопивши печива, якщо не було пиріжків. Після школи всі троє вступили до різних вишів. Вітя невідступно йшов за Сонею. Час від часу він поглядав на Світлану, думаючи, як усе склалося б інакше. – Вітю, мій день народження у суботу. Я тебе запрошую. Ти прийдеш? – Запитала якось Світлана. – В суботу? Так, взагалі можна. Так я прийду. А хто ще буде? – спитав Вітя. – Батьки, бабуся, Віра та Вадим, Оля – ну ви їх знаєте, всі ми, найрідніші, – усміхнулася Світлана. – Ну от і все, чудово, – сказав Вітя, – гаразд, я побіг! Вітя не прийшов у суботу.
Він з’явився за тиждень, засмучений, пригнічений. – Вітю, що трапилося? На тобі немає обличчя, – хвилювалася Світлана. Він поскаржився, що Соня пішла на тренування і навіть не повідомила про свій відхід. Минули роки, і після народження доньки Світлана знайшла робочий телефон Віктора та зателефонувала, сказавши лише одну фразу: – Вітю, у нас з тобою є дочка. Коли дочці, Олені, виповнилося півтора роки, батьки оголосили, що переїжджають до нової квартири. Двокімнатна квартира була у повному розпорядженні Світлани.
Маленька Олена, сміючись, човгала ніжками, намагаючись зробити свої перші кроки. Через роки Віктор несподівано прийшов до квартири Світлани. Він глянув на неї і сказав: – Ти просто як Мадонна. Світлана мовчала, а Віктор відчував, що в цьому будинку на нього не чекають. Він підвівся, одягнув куртку і пішов, сказавши наостанок, мовляв, іншого разу, сподівається, приймуть його більш доброзичливо. Зачинивши за Віктором двері, Світлана тихо сказала: – Іншого разу не буде, тут більше чай не подають. І каву теж…