Я з неповної родини. Мої батьки розійшлися, коли я була ще немовлям, і моя мати знову вийшла заміж, коли мені було десять років. Вітчим не любив мене, тому мене відправили до школи-інтернату, і я відвідувала сім’ю лише у вихідні та свята. Мій молодший брат, Віктор, народився від другого шлюбу моєї мами, і у нас були добрі стосунки. Однак я помітила, що члени моєї сім’ї звертають на нього більше уваги і часто мене ігнорують. Під час їх сва рок я завжди захищала маму, але вітчим мене не любив, і вдома на мене не чекали.
Зараз мій брат живе окремо із сім’єю у трикімнатній квартирі, а мама живе одна у нашому сімейному будинку у селі. У мене теж є частка в будинку мами, і я вмовляю брата продати його, купити однокімнатну квартиру мамі, а гроші поділити. Однак він завжди відмовляється, і ми сперечаємося про це майже два десятки років. Нещодавно мама та брат запропонували мені переїхати до мами, але без чоловіка. Я була вражена цією ідеєю і відчувала, що вони поводяться зі мною як з якоюсь річчю.
Я заміжня вже тридцять два роки, у мене є дорослий син. Я не можу просто кинути сім’ю і роботу і переїхати до маленького міста, щоб допомагати мамі, тим більше під суворим наглядом брата. Це змусило мене відчути, що я не належу своїй сім’ї, і я вирішила припинити спілкування з ними і взагалі розі рвати стосунки. Я б не хотіла такого результату, але хіба я мала вибір? Я ж не сама попросила своїх рідних віддалитися від мене. Загалом подивимося, як далі справи підуть…