Минуле літо було одним із найrірших періодів у моєму житті. У нас із чоловіком є дача, що дісталася нам у спадок від бабусі, і ми любимо проводити там час влітку. Зазвичай до нас приходять друзі та родичі, і час із ними завжди минає ідеально. Однак усе змінилося, коли моя свекруха та її дочка Наталя приїхали до нас на три місяці зі своїми трьома дітьми. У день їхнього прибуття ми з чоловіком зустріли їх з розкритими обіймами. Однак справи швидко пішли навперейми. Наші родички одразу оголосили, що у відпустці вони нам нічим не допомагатимуть. Я була тією людиною в їхньому уявленні, хто мав готувати і прибирати за всіма, і це було втомливо.
Чоловік та діти допомагали мені, але цього було недостатньо. Та де це вказано, що я маю працювати, як не в собі в своєму ж будинку для чужих мені людей. Я спробувала поговорити з чоловіком про свої почуття, і врешті-решт він переконав свою сестру і мати час від часу допомагати мені по дому. Звичайно, це не навіть близько не могло компенсувати тижні готування та прибирання поодинці. Коли рідні чоловіка нарешті поїхали, вони сказали, що чудово провели час і повернуться наступного літа. Я була у розпачі і сказала чоловікові, що не винесу ще одного такого літа.
Я дала зрозуміти, що нам потрібно зробити перерву від своїх робіт влітку та розслабитися, а не обслуговувати гостей. Вони нічого не сказали, але я свято вірила, що вони зрозуміли мій погляд. Озирнувшись назад, я зрозуміла, що не мала так довго миритися з їхньою поведінкою. Я люблю приймати гостей, але не тоді, коли вони користуються нашою гостинністю. Я сподіваюся, що якщо родичі й повернуться, то будуть уважнішими до наших почуттів і більше нам допоможуть. Але якщо вони цього не зроблять, я без вагань зупинюся і відмовлюсь приймати їх знову.