Вадим стояв перед старим покинутим будинком. Він розглядав паркан і побачив дірку в паркані. Вирішив пробратися всередину. Нікого не було видно. Був уже вечір. Вже мав початися дощ. Галявини були покинуті, бетонні плитки поросли травою. Точно тут ніхто не мешкає. Вадим легко пробрався до будинку і потрапив до старого коридору. Трохи пройшовши усередину, він відчув запах книг. Він дуже любив цей запах. Він нагадував Вадиму про роки, коли він був молодим і багато часу проводив у бібліотеці. Людина, яка одного разу відчула цей запах, уже не забуде його. Адже нюхова пам’ять найсильніша. Згадав, як здобув ступінь кандидата наук, а тепер його знання нікому не потрібні. А він так прагнув усього цього.
Він приходив до бібліотеки з раннього ранку і поринав у книги. Це було його улюблене заняття. Коли він зводив очі й дивився у вікно, то було вже темно. Усі відвідувачі бібліотеки вже йшли. Пройшло багато років. До його спогадів про щасливі роки свого життя приєдналося розчарування, гіркота витраченого часу. Ось він став кандидатом наук, а зараз це вже нічого не означало. Він пройшов до якоїсь кімнати. Побачив диван і вирішив, що там проведе ніч. Але раптом побачив, що хтось сидить у кріслі. Хотів швидко піти, але жіночий голос запросив його назад. Він вибачався за те, що пробрався до її будинку, адже думав, що там ніхто не живе. Він попросився переночувати в неї, а вона одразу погодилася.
Трохи підійшовши ближче, Вадим помітив, що в неї очі якісь дивні . Він навіть зляkався спершу. Вона заспокоїла його і сказала, що її очі не бачать. Вона встала і принесла для Вадима щойно випечений хліб. Вадим сказав, що заплатить їй за гостинність, але вона одразу сказала, що у нього не має грошей. І вона мала рацію. Зарплату Вадиму не платили, його проекти більше нікому не потрібні. Кредити він сплачувати не міг, а батько йому не допомагав. Потім жінка пояснила, що людей відчуває за запахом. Колись вона бачила. Потім народила дочку, побачила її усмішку, а після цього вже зір зовсім зник. Хоча вона ні про що й не шкодувала.
Їй завжди сниться посмішка новонародженої дочки, і це надає їй сили. А Вадим був скривджений на весь світ і вона це відчувала. – Я знаю одне – життя, ну, або, Господь, якщо ви віруючий, ніколи не дає нам випробувань більше, ніж ми можемо витримати. А як ми вийдемо зі становища – повністю залежить від нас. Потрібно знайти свій сенс життя і все налагодиться. Промовивши ці слова, жінка пішла спати. Вона зовсім не хвилювалася, що в хаті чужа людина. Вранці Вадим відремонтував двері, наготував дров, приготував сніданок та пішов. Можливо, він змінить своє життя, поки не пізно.