“Випендріжник! Придурок!”, ла яв сам себе Олег, зістрибнувши з сходів електрички в сніг по коліно. Зазвичай, продукти бабусі привозили його батьки. Раз в місяць. На машині. Але батько підвернув ногу, тож продукти завантажили у рюкзак, рюкзак на Олега та відправили у дорогу. Мама вимагала, щоб він одягнув черевики та нормальні шкарпетки. Але ні. Адже підлітки найрозумніші. Нікого не слухають. Ось і вирушив хлопець у село в кросівках. Дістався до бабусі весь змерзлий. Коли бабуся побачила, у що взутий улюблений онук, жа хнулася. – Як так можна?! Ти забув, скільки у нас снігу випадає? Як тебе тільки батьки з дому у такому вигляді випустили? – С-с-втік, – стукаючи зубами зізнався Олег.
– Швидко до грубки! Потім принесла два тази. Одну з холодною водою, другу з теплою. – Опускай ноги у холодну воду. Як тільки відчуєш холод, переноси в теплу! Сама принесла чайник із гарячою водою та гірчицю. Як тільки онук переніс ноги в теплу воду, висипала туди гірчицю, і потихеньку почала підливати гарячу воду. Потім подала онукові гарячий чай із малиною. Олегові стало соро мно. Адже в дитинстві він щоліта пропадав у бабусі. А ставши підлітком, зовсім забув про неї. – Ба, я до тебе з ночівлею приїхав! – От і добре, онучечку. Я тобі з ранку твоїх пиріжків напіку.
Відігрівшись, онук попросив у бабусі валянки і пішов нарубати дров. З запасом. Потім завдав бабусі води. Спав “без задніх ніг”. Прокинувся опівдні від запаху пиріжків. Поїв, одягнув пов’язані бабусею за ніч вовняні шкарпетки і збирався додому. – Бабуся, я до тебе тепер часто приїжджатиму, – сказав він на прощання. І дотримав слова. Здебільшого приїжджав один. Іноді з батьками. І в кожен свій приїзд, чимось та був корисний бабусі. Так тривало три роки, а потім бабусі не ста ло… Бабусі та дідусі вкладають у онуків усю душу. Напевно, тож малюки тягнуться до них. Ось тільки виростаючи, онуки чомусь охолонюють до людей похилого віку. До пори до часу. Але не всі встигають порадувати старих людей.