Зустрічалися у ТЦ дві інститутські подруги: Ольга Захарівна та Світлана Семенівна. Сіли за столик і почали розповідати про життя, сім’ї, дітей. З’ясували, що обидві вже вдо ви, в обох дітей. У Свєти син та дочка, у Ольги один син. Стала Світлана хвалитися своїми дітьми, і раптом помітила, що похмурішала подруга. – Оленько, в чому справа, чому посумнішала? – Розумієш, Свєта, я для сина порожнє місце. Працює, не п’є. Доросла людина вже не хлопчик. Одружився два роки тому, а півроку тому розлу чився з дружиною. Живе тепер зі мною. Але може зникнути дня на два-три. Загуляє десь, і ні слуху, ні духу. А я ж хвилююсь, переживаю, дзвоню. На мої дзвінки не відповідає. А мені всякі поrані думки на думку приходять.
Потім з’явиться, я його питаю: “Де пропадав?”, а він огризається: “Я вже не хлопчик! Маю право на особисте життя!” Мої переживання для нього порожній звук, – поділилася своїм життям Ольга Захарівна. Світлана вислухала її, подумала і раптом усміхнулася. – Я знаю, що треба зробити, щоб вправити мозок твоєму синові! Ми йому покажемо, де зимують раки! І Ольга Захарівна зникла. Тобто вона два дні гостювала у подруги у місті. На дзвінки сина не відповідала. А той по десять разів на день дзвонив матері, турбувався.
Обігав усіх сусідок, усіх знайомих, усіх родичів. Ніде немає мами. А за два дні Ольга Захарівна, у супроводі Світлани Семенівни, повернулася додому. – Мама! Де ти була?! Могла й повідомити! Я хвилювався, пере живав! – кинувся до неї син. – Сергію, я вже доросла жінка! Може у мене бути особисте життя? – відповіла мати. Син почервонів. Він усе зрозумів. – Пробач, мамо, я більше так не робитиму… Минув рік, Сергій одружився, переїхав у місто до дружини, але щодня, де б він не знаходився, рівно о 19:00 дзвонить мамі та каже: – Привіт, мамо, у мене все гаразд. Як у тебе справи?