Після розлу чення з чоловіком я залишилася сама з нашою донькою. На батьківщині почалися лихоліття, тому моїм єдиним виходом була поїздка до Німеччини. За допомогою знайомих, я змогла влаштувати дитину до школи та отримати маленьку кімнату. Звичайно, ледве зводимо кінці з кінцями, але зараз нікому не легко. Заощаджую я зараз практично на всьому: м’ясо та фрукти купую тільки для доньки, речі свої ношу з граничною акуратністю. На батьківщині в мене лишилася мама. Їй зараз 65 років. Можна впевнено сказати, що ще не стара. Ось тільки для мами “не стара” – це мало не образа.
-Як це не стара? – Щоразу обурюється вона, адже давно вже вжилася в образ літньої жінки, якій вічно потрібна допомога. На початку цього літа я зателефонувала мамі та сказала, що захво ріла, що все горло червоне, мовляв, що робити? А вона мені така: -Ой, мені б твої проблеми! У мене тиск, спина, голова. Мати вже кілька років на пенсії, подруг у неї не дуже багато. Цілий день сидить перед телевізором. Але це не заважає їй щоразу дзвонити мені і розповідати, як їй погано і благати забрати її до себе до Німеччини.
І як я її заберу? Нам дали кімнату, дуже маленьку, в якій ми з дочкою важко поміщаємося. Уявити тут ще одну людину, та ще й дорослу – просто неможливо. На батьківщині у мама власний будинок, відремонтований, вона отримує нормальну пенсію, має город, господарство. -Дочко, благаю, забери мене звідси. Я у вас на кухні житиму. -Мамо, може, вистачить себе накручувати? Вигадуєш проблеми на рівному місці. Нині я вже зрозуміла, як мені бути з мамою. Я намагаюся їй не дзвонити, а коли дзвонить вона і починає свої скарги, я вигадую, що мені треба бігти, щось там на кухні підгоряє, доньку зі школи зустрічати тощо. Поки що діє – далі побачимо.