Ми з Юлею почали зустрічатись ще з другого курсу універу, але почалися наші стосунки з однієї конкретної історії. Справа в тому, що спочатку, скільки б я не намагався заговорити з Юлею, вона мене постійно відшивала, уникала контакту зі мною і просто, намагалася зі мною спілкуватися якнайменше, якщо взагалі спілкувалася. Я думав, що в неї просто зник інтерес до мене, але все виявилося трохи інакше. Через вро джене захво рювання, яке не ліkується, Юля не могла заваrітніти. Ось через це вона вважала, що нікому не потрібна така дружина, яка не може наро джувати, от і не починала навіть стосунки, щоби не розча рувати хлопця.
Мені ж, чесно кажучи, було начхати на це, адже з дитиною чи без, я все одно провів би з нею все своє життя. Вже після весілля, пройшовши через багато чого, ми удочерили нашу принцесу. Дівчинка нас обрала сама, ми її не обирали, але все ж таки нам пощастило: вона виявилася не тільки дуже красивою, а й доброю і розумною дівчинкою. Ось тільки з донькою пов’язана одна неприємна історія. Одного дня, під час прогулянки парком, дочка раптово почала nлакати.
Мені здалося, що їй бо ляче, подумав: може, впала, або камінчик у взутті застряг, але ні, все було гаразд. На запитання, чому вона плаче, дочка не відповіла, лише сказала, що хоче додому. А вже вдома вона розповіла, що у парку вона побачила своїх справжніх батьків, які відмовилися від неї, але гуляли з іншою дівчинкою. Мені самому захотілося nлакати, якщо чесно. Це було неймовірно сумно почути, а відчути… Я тоді повівся якомога спокійніше, щоб моя дочка теж не сумувала довго і не думала про це, і я радий, що зміг зму сити її посміхнутися саме в ту хвилину.