Кажуть, що на першому, “пристрілювальному” побаченні кожен платить сам за себе. Можливо, в цьому щось є. Але я особисто вважаю, що якщо чоловік запросив жінку до ресторану, то й зобов’язаний сплатити рахунок сам. Потім проводити свою жінку додому. Здати з рук на руки, так би мовити. А вже продовжувати з нею подальші стосунки чи ні, це хай він вирішує після всього. Як би там не було… Ганні двадцять шість років. Симпатична, добра, любляча дітей дівчина. Працює у дитсадку. Вихователем. Зарплата у неї невелика, але, як уже було сказано, Ганна любить малюків. Із чоловіками у Ганни проблема. Вона бачить чоловіків тільки, коли якийсь тато приходить за своїм малюком.
Але ці чоловіки люди сімейні, а отже, на стосунки з ними у Анни внутрішнє табу. Місяць тому Галина, подруга Ганни, познайомила її з Артуром. Стародавнім приятелем свого чоловіка. Описала чоловіка так: своя квартира, автомобіль, пристойна робота, велика зарплата. Анна з Артуром обмінялися телефонами і продовжили спілкування в чаті. Ганна не в захваті від чоловіка, але Артуру дівчина сподобалася. Він наполегливо кликав її на побачення. І Галина, і мама Анни наполегливо радили прийняти запрошення. І Ганна здалася, пішла побачити. Домовилися сходити до ресторану у п’ятницю ввечері. Заклад, куди привів Артур свою даму, виглядав розкішно.
– Тут, напевно, ціни надзвичайні, – запитала Ганна. У неї з собою були тисячі півтори. – Ні, зовсім ні, – відповів Артур. Але дорого/дешево – поняття відносні. Ганна, як не має досвіду побачень у ресторанах, очікувала, що розплачуватиметься Артур. Але той, як той, хто має досвід перших побачень, попросив у офіціанта роздільний рахунок. При погляді суму, пред’явлену їй до оплати, Ганні на мить стало поrано. Вона попросилася припудрити носик, з туалету телефоном попросила маму терміново перекинути на її картку три тисячі. Розплатилися. Артур довіз Ганну додому. На прощальне запитання Артура: “Коли зустрінемося наступного разу?”, Ганна відповіла: “Я подумаю”. І ось тепер Ганна думає, чи варто продовжити стосунки з Артуром чи ні?