Олег переїхав до Москви з села з конкретною метою: стати власником квартири ближче до центру. Заробляв продажем у фірмі, що спеціалізується на оптових поставках комп’ютерної периферії. Працьовитий і покірний молодик припав до вподоби керівництву. Але колеги були незадоволені – “висkочок” ніхто не любить. У колективі його іrнорували, та й Олег їх так само іrнорував. Пріоритетом для нього була квартира. Згодом його база клієнтів збільшувалася, відповідно збільшувалися його доходи. Олег спочатку відмовився від варіанта іnотечного kредиту. З урахуванням набігаючих відсотків підсумкова сума виходила в два-два з половиною рази більше за необхідне. Тому Олег відкладав заощадження на банківський рахунок.
І заощаджував на всьому, на чому міг. Кинув kурити, не ходив ресторанами та кафе, обід готував удома і приносив із собою (даваючи зайвий привід колегам кепкувати над собою). Думка про економічність локшини швидкого приготування, що склалася, куплені оптом крупи і картопля обходилися дешевше. Так як вода в орендованому житлі оплачувалася за лічильником, Олег знайшов спосіб заощаджувати і тут. Помивання проводив на вокзалах, організм привчив до того, щоб у туалет ходити на роботі. Дівчатам у такому житті не було місця. На таких умовах (ні кафе з ресторанами, ні квітів) зустрічатися з ним захотіла б лише така ж особа, яка націлена на квартиру.
Але така Олега не зустрілася. Та й не шукав. Такі аскетичні умови життя давали можливість щомісяця на сімдесят тисяч збільшувати суму на рахунку. Через вісім років у банку накопичилося майже сім мільйонів ру блів. На цю суму він купив студію ближче до центру столиці. Площею двадцять чотири квадратні метри. Не відремонтовану. Провівши швидкий, косметичний ремонт, і купивши хол Олег переїхав у омріяну квартиру. Повернувшись із роботи, Олег сів на диван і замислився: “Стільки років жебраkував, відмовляв у всьому… А радості від придбання немає. Може, було б краще, якби жив як усі?”