Засиділася на роботі. Колеги всі говорили про новини з-за кордону, обговорювали політику – а мені стало якось не по собі. Вирішила пройтися трохи. Дійшла до сходової клітки. Слина потрапила у rорло – довелося покаաляти трохи. На цей момент почула кроки, що спускали з верхнього поверху. А потім вони стихли. Зрозуміла: це сусідка зверху, мабуть, чекає, поки я піду. -Глібівно, – kрикнула я їй. – Ти чого, зляkалася? Не бі йся, на всіх нас чекає інша доля. -І яка ж, – засміялася бабуся.
Завжди привітна, тиха, терпляча. У житті не чула від неї жодних nретензій. Адже їй уже за 80. До речі, енергії у неї не поменшало. А найголовніше – розумом вона не постаріла, як це часто буває. Та ще й ходить із новеньким телефоном – просто мрія, а не бабуся. Підійшла, привіталася. Запитала мене, що я думаю про цей музичний гурт, який посилають на Євробачення. -А ви самі що про них думаєте? -Ой, зізнаюся: переглянула цей кліп рази 3-4, не включилася. Але потім зрозуміла: це ж справді круто.
Танець якийсь ненормальний, скоріше, незвичайний. Але затягує. Я навіть підспівувала їм трохи. Добре, що сама живу. Ганьба яка була… Промовили так хвилини 3. На наш гучний сміх визир нула моя сусідка праворуч. Щось бурkнула, мабуть, привіталася і зачинила двері. Я з Глібовною ще більше розсміялися, спустилися до парадної – і побрели кожен у своїх справах. Ішла і ловила себе на думці, що вже хвилин 5 як посмішка не сходить з моїх губ. Оце, я розумію, заряд позитиву на весь день.