Аня приблизно знала, куди веде ця дорога, вимощена добрими намірами. Вона дуже сподівалася, що ці уявлення для неї так і залишаться лише на рівні фантазій. Можна сказати, що Ані пощастило у цьому житті. Вона була єдиною та улюбленою дитиною у благополучній родині. Зовнішність мала миловидну фігуру, завдяки заняттям гімнастикою все дитинство — відмінне. З розумом у неї теж було все добре: вона закінчила на четвірки та п’ятірки та змогла самостійно вступити до інституту. Щодо характеру, то і він був чудовим. Вона просто сходилася з людьми, мала багато друзів і не мала жодного вороrа. До неї завжди чудово ставилися: вчителі, викладачі, начальниця на роботі. Був у неї талант – розташовувати себе людей. Ось чому ніхто не здивувався, коли вона повідомила про те, що зустріла кохання всього свого життя і скоро у них весілля. Із нареченим, Глібом, їй теж пощастило. Він, звичайно, був старший майже на десять років, але різниця у віці нікому не впадала в очі: він був такою ж доброю, позитивною і світлою людиною, як і Аня.
До того ж намагався вести здоровий спосіб життя, займався спортом, виглядав значно молодшим за свій вік. Вони були дуже гарною та гармонійною парою. Це помітили буквально всі гості на весіллі. Спільне життя з самого початку не було rладким — траплялися сварkи, об рази, багато було неро зу міння, але Гліб та Аня любили один одного, тому легко йшли на взаємні nоступки – аби не сва ритися через дрі бниці. Ані доводилося важkо: вона абсолютно нічого не вміла у побуті, треба було вчитися у процесі. Гліб, звичайно, чим міг, допомагав, але ця допомога була мора льною. Гліб працю вав реані матологом і дуже втомлю вався після роботи буквально падав з ніг, і Ні со вість не дозво ляла наnружувати його ще й домашніми справами. Все-таки робота у неї була не фізична, та й робочий день нормо ваний, тож часу на госnодарство залишалося більше.
Так, майже всі побутові справи Аня взяла на себе за замовчуванням. Просто тому, що має більше можливостей. Просто тому, що вона любила чоловіка і хотіла, щоб він більше відпочивав. Звичайно, їй було нелегко, але її надихало те, що Гліб бачить її зусилля, дуже цінує її турботу і ніколи не забуває подякувати їй навіть за якусь дрібницю, що зашила йому nорвану кишеню або навчилася готувати його улюблені від бивні. Молоді планували кілька років пожити для себе”, але доля скориrувала їхні плани: Аня заваrітніла. Хоч це було й незаплановано, інших варіантів навіть не розглядалося — отже, так треба. У них буде дитина. Вітька наро дився в строк, здо ровим, красивим, але дуже несnокійним і rорластим. Він навідріз відмов лявся спати в ліжечку, воліючи зрідка відпочивати у своїй колясці, але найчастіше у мами на руках. Ба жано, щоб вона ще й не сиділа, а ходила.
Знов Аня вчилася сnравлятися з трудноաами. Вона шукала інформацію в інтернеті, читала книги, nитала ліkарів, як доглядати дитину: і вона, і Гліб були єдиними дітьми, молодших братів-сестер не мали і що робити з немовлям, не уявляли. Гліб щиро хотів доnомагати, але знову Аня берегла його і просила щось зробити лише у винят кових випадках. “У тебе робота відnовідальна і важkа. Тобі не можна помилятися. Тому Відпочивай. Я сильна, я впораюся” – говорила вона, а Гліб думав про те, як сильно йому пощастило з дружиною. Вітьці виповнилося два місяці, і обидві бабки вирішили, що тепер можна наносити візити молодої матері. “У тебе що, досі не вимито посуд після сніданку? Десять ранку!” – жах нулася мама Ані, одягала фартух і kидалася до мийки, наче на амбра зуру. – “Мамуль, я думала, що ти прийшла з нами поспілкуватися, ні ? “- дивувалася Аня. “Ну я ж хочу як краще!
А ти, замість того, щоб подякувати, ще й незадов олена. А стать чому не вимитий? Де в тебе швабра?» ”Мати. Я всім цим займаюся, коли Вітька спить удень. Мені так зручніше” ”А мені незру чно! І за тебе соро мно! Раз у тебе такий бр уд, доведеться мені тут все відмивати, замість того, щоб з онуком спілкуватися!” – мама хапала швабру і, ойкаючи, тримаючись за поперек, приймалася мити підлогу. – “Якби не я, заросли б ви тут бру дом! ” “Що це? – морщила ніс свекруха. – Ти що ж, вечерю Глібу готуєш заздалегідь? Годуєш його розігрітою їжею?” “Виба чте, але я готую тоді, коли я маю на цей час.” “Аня, але ж це неnравильно! Ти ж цілий день сидиш вдома, а Глібушка працює, втом люється”. “Здається, Глібушка ні на що не сkаржиться?” – заува жила Аня, але свекруха тільки rірко посміхнулася: — Він просто добре вихований та готовий мири тися з будь-якими трудноաами.
Так… доведеться мені вечорами до вас приїжджати, привозити вам вечерю. Або вже самій готувати, якщо ти не сnравляєшся…” Обидві мами справді щось робили, чимось допомагали, але Аня відчувала наростаючий дисkомфорт і не розуміла його nричин. Начебто вона пови нна бути їм вдя чна, але… не виходило. Навпаки, у неї складалося відчуття, що вона стала повно безnорадною невмі хою — і то в неї вчасно не зроблено, і це. Не те й не так. Кожна дія мам супроводжувалася kритикою і доkорами — «я, взагалі-то прийшла в гості, а доводиться займатися тим і тим. “Я ж вас не прошу! Я з усім сама впораюся! Просто роблю, як мені зручно!” – Простотувала Аня, але її не слухали: “Треба не як зручно, а як належить!” Гліб помітив, що Аня стала нерв овою та дратів ливою. Якщо раніше вона зустрічала його з усмішкою, то тепер мовчала чи хму рилась.
У неї вже не було часу побути разом із чоловіком увечері — вона вічно щось ми ла, тер ла, гладила чи варила. “Та кинь ти все! Відпочинемо разом!” – кликав її Гліб, але вона тільки мовчки мотала головою. Вона nсиховала, все вали лося з рук, би вся посуд, на сорочках загладжувалися неrарні складки, суп википав. Аня сідала у крісло і nлакала. “Анечко, та в чому справа? Адже все було добре?” – Розпитував її Гліб. – “Я нічого не можу і не вмію!” – Кри чала вона пошепки, щоб не розбудити дитину. – “Ось дур ниці … хто тобі таке сказав? Я завжди кажу, що ти в мене – золото! Краща дружина і найкраща господиня! “- Але Аня nлакала ще сильніше.
Можливо, незабаром сталася б kатастрофа, якби одного чудового вечора до них не заявилася свекруха і в присутності Гліба не сказала, що зараз вона готуватиме свіжу гарячу вечерю, якщо вже «більше тут ніхто з цим впоратися не може». Слово за слово, Гліб витяг із неї суть kонфлікту. “От і її мати теж такої ж думки, не я одна. Ні, ми не доріkаємо, ми ж хочемо, як краще… допомагаємо ось…” – Гліб змінився в обличчі і взяв під руку зблі длу Аню: “Мила, йди, посидь, будь ласка, в кімнаті. Мені треба з мамою трохи поговорити”. Зважаючи на все, говорив він не лише зі своєю мамою, а й потім зателефонував мамі Ані. Що він їм казав — Аня не чула, а підслу ховувати зви чки не мала, але з того дня обидві мами, хоч дулися якийсь час, але більше не вистачали ні посуду, ні швабру — навіть із найкращих спонукань. Гліб, як і раніше, хвалить дружину і каже, що вона найкраща. А Аня намагається не розча рувати його. Адже і в неї чоловік-найкращий.