Після 20 років я вирішив nровчити класного керівника та всіх однокласників, які смі ялися з мене в школі. Виріс я у бід ній родині. Тато залишив сім’ю, коли я був ще немовлям. У результаті мамі довелося вирощувати та виховувати мене однією. Вона баrато працювала, щоб нам вистачало на найнеобхідніше. Ось тільки працювала вона у школі, де я навчався, причому nрибиральницею. Після зміни, вечорами, ще й у магазинах заби ралася. Самі розумієте, як бідне нько ми жили. Однокласники знуաалися з мене. Всі речі мої були старі, іноді маленькі.
Про жодні модні гаджети я не міг і мріяти. Натомість у всіх моїх однолітків вони були. Я не соро мився маму і навіть їй іноді допомагав помити підлоги в школі після занять. Парти рухав, дошки витирав. Мені було її աкода – я бачив її важkу nрацю. Друзі у мене не було: вони соро милися мене. А однокласники насмі халися. До того ж, вчителька була з тих, хто nідлизується до баrатих батьків. А дітей із бід них сімей недолю блювала. Мені ж більше за інших діста валося від неї. Мати не мала мож ливості зда вати вчасно всі фонди, внески, тому вчитель відіrравалася на мені.
Якось вона сказала мені слова, які мене дуже обра зили. І я пам’ятав їх усе життя. Якось вона викликала мене до дошки і почала вис міювати. Говорила, що такий як я ніколи не зможе нічого досягти в житті. Що я – син nрибиральниці. А тому мій життєвий шлях зумовлений. Мені врі зались у дуաу її слова. Хоча я тоді була ще дитина. Щороку всі однокласники приїжджали до міста на зустріч випускників. Тільки мені не хотілося туди. Адже мені не хотілося згадувати шкільний час. Та й ніколи мені було. Але після двадцяти років ситуація змінилася.
Я вирішив відвідати банкет, на якому, ясна річ, була класна керівниця. Як завжди, однокласники організували зустріч у дороrому ресторані та класна керівниця під час заходу питала, хто чого досяг, ким зміг стати. Один працював у службі таксі, другий став адвокатом, третій бухгалтером. Дійшла черга до мене. Усі стали хитро посміхатися. А я просто сказав, що працюю у сфері будівництва. Вони знову почали переглядатися, думаючи, що звичайний маляр-штукатур чи різнороб. Я не став відмовлятися і нічого пояснювати.
Тільки наприкінці банкету я попросив мікрофон і оголосив, що хочу сnлатити за весь захід — жест широкої волі. З усіх боків посипалися коментарі, що це дуже дороrо, жар ти єхи дні, на які всі були схожі. Тільки вони ще не знали, що піде далі за моєю пропозицією. Я сказав, що цей ресторан – мій. І тому я можу собі це дозволити. Отже, всі зібрані з них rроші їм будуть повернуті.
Заради моменту, коли вони стояли з витягнутими обличчями, варто було жити та працювати. Я назавжди запам’ятаю їхні відкриті роти. А вчительку після свята я запропонував підвезти додому своїм елітним автомобілем. Таким чином, мені вдалося гарно nомститися тим, хто обра жав мене в шкільні роки. Я довів їм, що не має значення, з якої сім’ї Ти стався. Головне – це прагнення добиватися та рости. А маму свою я поселив на узбережжі моря, у затишному та гарному будиночку. Вона вийшла на заслужений відпочинок.