Я завжди працювала над тим, щоб мій дім у всіх аспектах був кращим, ніж в інших. І за чистотою, і за комфортом, і за атмосферою. Нескладно уявити мій вигляд, після гір посуду, годин приготування, прибирання та прання. У мене надвечір не вистачало сил ні сміятися, ні кривлятися перед чоловіком. Але я завжди чекала чоловіка з роботи, щоб повечеряти з ним. Мені було смачніше їсти з ним, а донька мала інший розклад. Через деякий час я помітила, що чоловік бере участь у нашому житті в ролі гостя. Йому було все одно, чи втомилася я, чи вечеряю з ним, чи гарний у мене настрій. Він ніяк не брав участь у сімейних справах, а про допомогу по господарству взагалі мовчу. А нещодавно я зловила себе на думці, що чоловік активніший у справах сусідки, ніж у нас. Як тільки зателефонує Тамара, то він одразу побіжить то кран полагодити, то розетку, то пилосос.
А на мене – нуль уваги. Якось я не стрималася і сказала, що він уже зовсім відчужував. Він мені навіть подарунків не дарує, а варто було б. А він знайшов відмовки. – З чого раптом я маю дарувати тобі квіти? Домашня робота – твій обов’язок. Я нікому нічого не винен. Я покликав тебе заміж, щоб не померти з голоду. – А з сусідкою ти ведеш себе по-іншому… – Як хочу, так і веду. Ти – домробітниця. Де, з ким і як я проводжу час, вирішувати мені. Не подобається – скатертиною дорога. Від цих слів мене ніби осяяло. Отже, для чоловіка я завжди була просто домробітницею? Це усвідомлення стало найхворішим ударом у моєму житті. Я швидко зібрала речі, і вже наступного дня ми з донькою переїхали до мого рідного дому. Я змінила роботу, бо до неї було далеко їхати. Зараз живу і працюю на втіху. Ні про що не шкодую. Чоловік з того часу дзвонив лише один раз, привітати день народження доньки. Він не платить аліментів, не цікавиться життям своєї дитини. І навіщо він мені такий потрібний? Добре, що я вчасно перервала зв’язок і не продовжувала принижуватися перед такою підлою людиною.