Я влаштувалася на роботу відразу після інституту, тут і затрималася. Підприємство серйозне, державне. З соцпакетом, з традиціями. І мене, молодого спеціаліста, заодно відправили головувати в профспілці молодіжномій, сказали, більше ніхто не рвався. Але я подумала, досвід завжди стане в нагоді. І погодилася.Тепер нудно не буває.То збираємо кошти, щоб комусь операцію зробити або лікування оплатити.То благодійні акції організуємо.Шукаємо спонсорів.Відвідуємо ветеранів.Зустрічаємося з інвалідами.І ось мені запропонували взяти під опіку дитбудинок. Саме такий рекомендаційний лист ліг на стіл.
Дитбудинком я зацікавилася: цим дітям дійсно потрібна допомога і підтримка. Тільки ми вирішили для початку самі туди з’їздити, перевірити все на місці. Не зовсім я розуміла, як в цій системі все влаштовано.Зазначений дитбудинок розташовувався в передмісті, в невеликому селищі. Будинок сімейного типу: це як? Один будинок чи кілька? Або по квартирах їх розбирають?Виявилося, окремий будинок.Директор нагадував доброго дідуся, якого обожнюють онуки. Стрибають навколо, виснуть і лізуть з розмовами.Ми з колегами попили чаю в учительській і нас повели показувати господарство. Ми ссмотрелі дитячі спальні, ігрові кімнати, дивилися, як з ними займаються.
Вихованців було 20, найстаршому – 14 років.Діти готувалися до нашого приїзду, нам навіть концерт влаштували. Діти не жахалися, йшли на контакт, немов давно небачили нових осіб. Нам ніхто не здався забитим, заляканим, діти з полюванням грали з нами, зверталися з розмовами і питаннями.Я відчувала себе зворушеної, та й всі ми зійшлися на тому, що дитбудинку будемо допомагати. Дітям потрібна не тільки матеріальна підтримка, а й спілкування, може бути, якісь можливості.Я обійшла їх усіх, кожного запитала, що привезти. Записала їх побажання, щоб в наступний раз з’явитися не з порожніми руками.Що хотіли дітки?На мій подив, дітлахи не попросить нічого позамежного або супердорогого. Хтось хотів книгу, якої немає в бібліотеці, в основному просили енциклопедії або підручники. Дівчата чекали нових нарядів, малюки – іграшок та конструкторів, що бачили по телевізору.
Сюди ж – фарби, канцтовари, солодощі.Хтось хотів нематеріального: сходити на атракціони або в кіно.Тільки одна дівчинка не побігла до мене, стояла збентежена в куточку і думала. А потім швидко підбігла і на вушко попросила лялечку з довгим волоссям, щоб зачіски робити.Я чомусь розчулилася цієї п’ятирічної малятком, може, вона пам’ятає мамині руки? Лялечку для неї я вибрала особисто, саму ошатну, з довгими густими волоссям.Через місяць ми приїхали в дитбудинок з подарунками. Діти були в захваті. Тим, хто хотів в похід або в кіно, все одно щось купили, вирішили, потім всіх зводимо відразу кудись.
А маленька Раечка чекала мене в куточку, знову боялася підійти.Коробку з лялечкою вона взяла, ледве дихаючи. Боялася навіть дістати, боялася доторкнутися. Потім раптом запитала:-А як тебе звати? Я їй дам твоє ім’я, вона теж буде виконувати бажання, як чарівниця.Мені плакати хотілося від її безпосередності і чистоти. Я обіймала цю крихту, а вона Вісла на мені і не хотіла злазити.Загалом, ви вже здогадалися, чим справа кінчилася.Я приїхала додому і поставила чоловіка перед фактом:-У нас буде дитина!-А де ж тест з смужками, – розсміявся він.Але дізнавшись подробиці, не заперечував, тому Раєчку ми забрали так швидко, як тільки змогли.А там і син з’явився. Наче не я лікувалася від безпліддя з часів сильну застуду ще в шкільні часи …Швидше за все, організм налаштувався на потрібну хвилю і вилікував себе сам: іншого пояснення у мене просто немає.